Сьогодні ми відвідали краєзнавчий музей, в якому булва виставка картин до Дня Чорнобильської трагедії.
Уже давно вiддзвенiли чорнобильськi дзвони,
а ми все ще пам'ятаємо тих, хто пiшов у вогонь:
а ми все ще пам'ятаємо тих, хто пiшов у вогонь:
Рахунок буде 904.
Всiх поiменно у незабуття.
I буде суд, який поверне вiру,
Та не поверне молодi життя.
Хто квiтень наш отак пiдступно зрадив,
Що стiльки горя, аж рида весна?
I хто тепер такiй бiдi зарадить?!
Щоб жив Днiпро i щоб жила Десна.
Не винен я, що все це сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!
Д. Павличко
27 років тому, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС вночі о 1 год. 23 хв. 40 сек. велетенське полум’я несподівано розірвало нічну пітьму.
Людству вiдомi прізвища всiх героїв-пожежникiв, якi першими стали до бою з непокiрним реактором. Багато книг написано про героїв-ліквідаторів тієї страшної біди, але книга журналістки Галини Ковтун “Я писатиму тобі щодня…” особлива. Особлива вона тому, що присвячена Володимиру Правику, який був начальником караулу і першим кинувся назустріч біді."Я писатиму тобі щодня" - це 800 листiв, якi Володя вiдiслав своїй Надiї за 4 роки i 4 мiсяцi їхнього кохання. Ось один iз них: "Живу я добре. Поселили нас у клiнiцi для огляду. Тут усi, хто був тодi там. Так що менi весело, адже весь караул тут при менi. Ходимо, гуляємо, милуємося вечірньою Москвою. Одне погано, що милуватися доводиться через вiкно. I це триватиме, мабуть, мiсяцiв пiвтора-два. На жаль, тут такi закони: доки все не обстежать, не випишуть. Надiйко, живи у батькiв у Городищi. Я приїду прямо туди. Та ще хай моя дорога теща пiдшукає менi роботу, щоб я мiг перевестися. Надійко, ти читаєш мого листа i плачеш. Не треба, витри слiзки, все обiйшлося добре, ми ще проживемо до ста лiт, i донечка наша ненаглядна тебе переросте разiв у три ".
Скiльки треба мужностi, людяностi, любовi, щоб так спокiйно висловити своє останнє слово прощання. А в цей час виходить Указ Президiї Верховної Ради СРСР про присудження В.П.Правику за мужнiсть, героїзм i самовiдданiсть, виявленi пiд час лiквiдацiї аварiї на Чорнобильськiй АЕС, звання Героя Радянського Союзу. Посмертно.
Спогади Ігора Заплотінського, якому разом з іншими колегами з Київенерго довелося брати участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС:
Про руду лисицю.
Ранок. Ліс, розрізаний стрічкою асфальту. По обидва боки дороги - застигла біла піна, яку навмисно наносили, щоб вітер не розносив радіоактивний пил. Це в "зоні". Дорога порожня. Автомобіль, на якому ми їдемо на зміну, швидко рухається. Раптом водій гальмує і починає сигналити. Я побачив прямо посеред дороги руду лисицю: вона не бігла, навіть не йшла, а повзла - вона вмирала.Â
Це був початок липня 1986 р. Так я побачив вплив радіації на живе. Мене вразив контраст: на тлі чудового ранкового пейзажу – помираюча тварина.Â
Так, некерована радіація - страшне явище.
Про людей.
Люди працювали без перерви на відпочинок, навіть на сон. Вже майже 21 рік у мене перед очима стоїть один із тих проектантів, які розробляли проект саркофага,– неголений, очі червоні від втоми, голос охрип, він іде й на ходу щось креслить і одночасно рахує. Це було вранці, о 5-й ранку. За його словами, він вже не спав другу добу, і не тільки він: треба оперативно на місці зробити робочі виправлення, щоб не затримувати роботу будівельників.Â
Тимчасова посада чергового дозволила мені узагальнено побачити організаційну структуру і прекрасне керування величезним колективом, який боровся з наслідками аварії. Так, це був тимчасовий колектив: робота вахтова, приходили нові люди, і вони практично без підготовки ставали на місця тих, хто передав вахту.
